Донеччани-державотворці: Іван Дзюба
Майбутній літературознавець, письменник, громадський і політичний діяч Івану Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка Волноваського району Донецької області, а його дитинство минуло у степах та на териконах Оленівських Кар’єрів, які зараз називаються Докучаєвськом.
Попри україномовне середовище, в якому виростав Іван Дзюба, народжений у родині робітника та медичної працівниці, в студентські роки він пише у графі національність "руській" і так триває до середини 1950-х років.
Здавалося б нічого не мало видавати у студенті Донецького педагогічного інституту, а згодом аспіранті Інституту літератури АН УРСР майбутнього дисидента, якого будуть називати "інтелектуальним прапором шістдесятництва" або "постаттю століття".
Як свідчив Іван Дзюба в інтерв’ю: "Я й сам не задумувався: коли в мені Україна "пробудилась"? Або більше: "Звідки береться переживання України як своєї особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не виховував, ніхто нам не закидав у душу думку про Україну, навпаки, все робилося для того, щоб ми жили бездумно і не бачили цієї проблеми. А приходить час – і вона в тобі озивається".
Попри те, що головним фахом та покликанням Івана Дзюби було і є літературознавство, яке еволюціонувало від есеїстики до літературної критики, в інтелектуальну історію світу він увійшов як політичний аналітик.
Навряд чи усвідомлювали його сучасники та колеги, що написана ним у 1965 році праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" стане видаватися на Заході різними мовами та стане матеріалом, який охоче будуть вивчати комуністичні лідери за "залізною завісою", численні експерти, спеціалісти з вивчення Радянського Союзу, українська еміграція та представники медіа.
Абсолютно наївний задум молодого Івана Дзюби написати текст, присвячений національній політиці в Україні, мав на меті діалог з тогочасним партійним керівництвом, яке, на думку автора, спотворювало зміст та сенс ленінської національної політики та сприяло русифікаційним процесам та знищенню української національної культури.
В тексті "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Іван Дзюба вдається до пояснення мотивів написання праці, як "українець, відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності, а раз так – ніхто в світі не в силі заборонити йому про це говорити".
Вочевидь, Іван Дзюба та невелика кількість його колег, що стали першими читачами рукопису, воліли не помічати того, що "відлига" та десталінізація вже завершені й на зміну ним приходить абсолютно нова політична доба Леоніда Брежнєва.
Дзюба, скоріше за все, не вважав текст "Інтернаціоналізм чи русифікація?" єретичною працею, адже він добровільно відіслав надруковані примірники до першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу "Новый мир" Олександра Твардовського.
Український інтелектуал взявся роз’яснити представникам комуністичного режиму сутність справ з національною політикою та апелювати до цілком канонічних з точки зору політичного дискурсу творів Владіміра Леніна, Карла Маркса та Фрідріха Енгельса: "Ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство – це не ідея наукового комунізму, а того "комунізму", який Маркс і Енгельс називали казарменим".
Критикуючи національну політику уряду, здійснюючи аналіз причин та наслідків русифікації українського суспільства Іван Дзюба став політичним речником.
Як стверджував Іван Дзюба, він був абсолютно чесним та щирим у своїх поглядах на той час, намагаючись розглядати проблеми національної політики в Українській радянській соціалістичній республіці саме через класиків марксизму-ленінізму.
У вересні 1965 року він разом з друзями та колегами виступить на прем’єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", де звернеться до глядачів з протестом проти таємних арештів української інтелігенції. Разом з ним на сцену піднімуться В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус.
Одразу після цієї події Іван Дзюба в черговий раз втрачає роботу, цього разу звільняють з посади консультанта літературного відділу видавництва "Молодь". Двома роками раніше, у 1963-му, його звільнили з відділу критики журналу "Вітчизна" за "ідеологічні помилки".
Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі "Україна" Іван Дзюба вимушений працювати коректором в "Українському біологічному журналі", що можна сміливо трактувати як примусову ізоляцію від літератури й літературознавства. Лише в 1969 році він отримує посаду редактора видавництва "Дніпро", яку займає до свого арештуі.
Причиною для арешту стала вже згадувана праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?", яка за сім років була перекладена та видана у вільному світі англійською, італійською, російською, китайською та французькою мовами.
Іван Дзюба отримує 5 років суворого режиму під час суду, який відбувається в травні 1973 року, однак доводить фальсифікацію тексту "Програми укомуністів" й добивається визнання того, що він йому не належить.
Його утримують в слідчому ізоляторі КГБ за адресою Київ, Володимирська, 33, де слідчі послідовно переконують його в необхідності публічного каяття за написані твори, а також вимагають написати спростування книги "Інтернаціоналізм чи русифікація?".
Після публічного каяття та визнання провини на суді, Президія Верховної Ради УРСР прийняла рішення про помилування Івана Дзюби, після чого він працював кореспондентом і коректором газети, яка видавалася Київським авіазаводом.
Лише на початку 1980-х років Івану Дзюбі вдається повернутися до літературознавства, однак не до українського літературознавства – він пише роботи, присвячені літературам народів СРСР і йому навіть вдається опублікувати цілий ряд праць.
З кінця 1980-х років Іван Дзюба бере активну участь в постанні національно-демократичних організацій та рухів, його обирають президентом Республіканської асоціації україністів. З 1991 - головний редактор журналу «Сучасність», згодом - голова редакційної ради.
В грудні 1992 року він стає другим міністром культури України та обіймає цю посаду до 1994 року. Його називали українським Анре Мальро, який був міністром при президенті Франції Шарлі де Голлі, а також талановитим письменником та володарем Нобелівської премії.
В незалежній Україні Іван Дзюба працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, а з 1997 року співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книг, які присвячені українському світу літератури, мистецтва, культури. Більше того, він підтвердив своє високе звання публічного інтелектуала в численних полемічних та публіцистичних працях, спрямованих на викриття ідеології Третього Риму, діяльності українофобських елементів, численних літературознавчих студях від Тараса Шевченка і до Сергія Жадана.
Не оминав своєю увагою Іван Дзюба й трагічні події, які сталися з російською окупацією частини Донеччини та Луганщини, а також Криму, намагаючись продемонструвати в своїй книзі "Донецька рана України" (2015) не тільки безперервність української культури на теренах Донеччини, а й розглянути політичні, психологічні та історичні причини окупації та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їх наступників у вигляді червоних директорів та олігархів.
В останні роки Іван Дзюба мав проблеми зі здоров’ям, та все одно продовжував працювати і стежити за літературним процесом і суспільно-політичним життям. Помер він 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві. За два дня розпочалось широкомасштабе вторгнення росії в Україну.
За матеріалами «Історичної Правди»
#Донеччани_Державотворці
