19 квітня 1917 року –проведення Всеукраїнського національного конгресу. Перший крок до свободи
1 квітня (19 березня) 1917 року у Києві пройшло 100-тисячне віче, на якому були підтримані розроблені Центральною Радою резолюції про скликання Установчих зборів для вирішення справи автономії України. Цього ж дня у газеті «Вісті з Української Центральної Ради» було опубліковано повідомлення про скликання з’їзду, для формування програми дій Центральної Ради. Лідери Центральної Ради мали намір провести з’їзд на принципах представництва усіх українців, щоби перетворити організацію на загальноукраїнську. «Українці! Скільки де вас є, організуйтеся, виберіть одного чи двох ваших представників від кожної організації, і хай вони їдуть у Київ на Всеукраїнський з’їзд» — закликалося у згаданому повідомленні.
З’їзд призначили на Великодні свята — 19-21 квітня (6-8 квітня за старим стилем). В умовах небувалого підйому українського національного руху це сприймалося ще й як символ воскресіння України.
Всеукраїнський національний конгрес став найважливішою подією початкового етапу Української революції, першим представницьким форумом українського руху на теренах України, який перетворив Українську Центральну Раду з київської на загальноукраїнську організацію.
На Конгресі були широко представлені делегати від усіх українських губерній, різних верств населення, багатьох політичних партій (УПСР, УСДРП, УПСФ, «самостійників», громадських рухів, селянських спілок, студентських громад, товариств, кооперативних організацій).
Загалом зареєструвалося близько 1500 учасників (делегатів з вирішальним і дорадчим голосом, а також гостей). Засідання Всеукраїнського конгресу проходили у Києві у залі Купецького зібрання.
Активність делегатів можна схарактеризувати як бурхливу - протягом трьох днів відбулося понад 300 публічних виступів, не рахуючи величезної кількості (понад 350) вітань, що надійшли на адресу з'їзду практично з усіх куточків України і з-поза її меж.
Душею форуму став Михайло Грушевський, який відкривав з’їзд. Його було одностайно обрано почесним головою зборів, він постійно перебував в епіцентрі дискусій. З його позицією солідаризувалися доповідачі, промовці, його ідеї, теоретичні висновки переносилися до документів, що ухвалювались.
Безперечно, Всеукраїнський національний конгрес виконав завдання, що покладалися на нього історичним моментом. Після української маніфестації 1 квітня (19 березня) 1917 року він став важливим кроком у розвитку Української революції, продемонстрував перед Тимчасовим урядом, створеним у петербурзі, серйозність і невідкладність українських національних домагань, а українство після з’їзду досягло якісно нового рівня національної консолідації.
Конгрес засвідчив прагнення лідерів Центральної Ради забезпечити легітимність керівного органу українського руху, став першим реальним кроком до створення української держави. Він відіграв важливу роль у справі піднесення авторитету Центральної Ради, перетворення її у верховний орган, центр українського політичного життя та національного визвольного руху, що виходив на якісно нові рубежі.
Всеукраїнським національним конгресом закінчився процес формування Центральної Ради і розпочався другий період її діяльності — боротьби за автономію України.
